Міжнародні відносини: теоретико-практичні аспекти

Глобальна стійкість у період багатокризовості: соціологічний аналіз впливу сучасних подій на міжнародні рішення та суспільні настрої

Інна Петрівна Шевель — 2026-05-15

У статті досліджується феномен глобальної стійкості соціальних систем у контексті сучасної багатокризовості: пандемій, воєн, енергетичних, екологічних та соціально-економічних потрясінь. Соціальний аналіз фокусується на впливі цих подій на формування міжнародних рішень, політичних стратегій та суспільних настроїв у різних регіонах світу. Авторка розглядає резильєнтність (resilience) як ключовий ресурс адаптації і трансформації суспільних структур на основі сучасних соціологічних досліджень та міжнародних практик. Значна увага приділяється мультидисциплінарному підходу, інтеграції теоретичних моделей та емпіричних даних. Аналіз дозволяє окреслити механізми як побудови, так і підриву соціальної стійкості, водночас пропонуючи рекомендації щодо зміцнення соціальних стратегій у міжнародній політиці.

Метою дослідження є концептуальне визначення глобальної стійкості та резильєнтності у соціологічній літературі, аналіз соціальних наслідків основних глобальних криз, оцінка впливу та ключових індикаторів стійкості міжнародної політики на формування суспільних настроїв, що їх підсилюють або послаблюють.

Методологія дослідження ґрунтується на комплексному соціологічному підході, що включає: контент-аналіз, огляд літератури із теоретичних концепцій зі сфери резильєнтності та системних криз, порівняльний аналіз практик міжнародних рішень щодо реагування на кризи, аналіз соціометричних даних про суспільні настрої (опитування, соціологічні звіти), мережевий аналіз політичних рішень. Ці методи дозволяють виявити як структурні, так і динамічні механізми глобальної стійкості.

У результаті дослідження встановлено, що глобальна стійкість у період багатокризовості формується як багатовимірний соціальний процес, що поєднує інституційні механізми, міжнародні політичні рішення та динаміку суспільних настроїв. Сучасні кризи виступають каталізатором трансформації моделей управління, посилюючи роль експертного знання, соціальної згуртованості та довіри до інституцій. Соціологічний аналіз засвідчує, що рівень соціальної стійкості безпосередньо впливає на ефективність міжнародної взаємодії та здатність суспільств адаптуватися до тривалих викликів.

Європейський освітній процес і культурна дипломатія

Інна Олександрівна Костиря — 2026-05-15

У статті розглядається зв’язок між культурною дипломатією та системою освіти Європейського Союзу. Його витоки беруть свій початок у перші роки після Другої світової війни, коли відбувалося формування нового політичного устрою на європейському континенті. Фундаментом для розвитку нових підходів щодо європейської освіти і водночас культурної комунікації на її основі послужили нормативні акти, що формували правила відносин на принципах толерантності, дотримання прав людини, поваги до особистості тощо. Водночас у них наголошувалося на необхідності підтримувати культурне та мовне розмаїття, поглиблювати та поширювати знання культури та історії європейських народів, берегти й боронити культурну спадщину європейського значення, провадити некомерційний культурний обмін, сприяти мистецькій та літературній творчості тощо. У зв’язку із програмою входження України до ЄС відповідно змінюється і внутрішнє українське законодавство, цілями якого визначається підтримка соціальних, економічних та культурних взаємовідносин і зв’язків з іншими країнами, а завданнями – популяризація української мови, культури, поглиблення знань про культуру інших країн. Метою дослідження нами визначено вивчення впливу на розвиток культурної дипломатії освітніх процесів у рамках формування єдиного європейського простору, аналіз їх взаємовпливу та взаємодії в умовах формування єдиної системи політичних і соціокультурних цінностей. Методологія дослідження базується на загальних методах і принципах, які використовуються в наукових дослідженнях, передовсім на основі діалектичного методу та логічного підходу. Крім того, нами використано і системний аналіз, за допомогою якого можна прослідкувати взаємодію різних структур європейського простору. Висновки засвідчують тісну взаємодію культурної дипломатії із освітніми структурами європейських країн, засновану на широкому впровадженні правових норм Європейського Союзу та міжнародних організацій, якими підтримується міжкультурний діалог і взаємодія.

Історична освіта в умовах війни та міграції: до діалогічної культури пам’яті в польсько-українських відносинах

Норберт Моравець — 2026-05-15

У статті розглядається роль історичної освіти в умовах війни та міграції з акцентом на польсько-українських відносинах після 2022 року. Гіпотеза: наплив учнів із прямим або опосередкованим досвідом війни виявив обмеження трансмісивної моделі викладання історії, заснованої на однорідному національному наративі, в також підтвердив необхідність її критичного перегляду. Співіснування різних мнемонічних рамок у класі породжує напруження, які ставлять під сумнів усталені дидактичні практики та вимагають більш рефлексивних і адаптивних інтерпретаційних стратегій. Метою статті є концептуалізація історичної освіти як посередника між конкуруючими видами пам’яті в межах підходу «rescue history» та глокального підходу, що поєднує глобальні динаміки з локальними освітніми контекстами. Аналіз здійснено з багаторівневої перспективи, яка охоплює дидактичний, політичний, міжнародний, законодавчий та інституційний виміри. У статті також розглядається переосмислення окремих цілей сталого розвитку порядку денного 2030 у взаємозв’язку з освітою в умовах конфліктів та міграцій. У статті показано, що зіткнення різних історичних наративів у шкільному середовищі зумовлює необхідність переходу від асиміляційної моделі до діалогу та інклюзії, які узгоджують значення, відмінності та розвиток критичних компетентностей. Підкреслено важливість формування рефлексивності, емпатії та відкритості до множинних перспектив в освітньому процесі. Обґрунтовано, що історичну освіту слід розуміти як посередницьку практику та як інструмент формування діалогу культур пам’яті, що становить ключову умову соціальної згуртованості та мирного співіснування.

Anticipatory Governance як інструмент забезпечення національної стратегічної стійкості в сучасній системі міжнародних відносин

Дарʼя Сергіївна Лікарчук — 2026-05-15

Сучасна система міжнародних відносин характеризується станом «перманентної полікризи», де волатильність, невизначеність та поява «чорних лебедів» стають новою нормою. У цьому контексті концепція випереджального врядування (Anticipatory Governance) постає не просто як управлінська інновація, а як фундаментальна передумова виживання держави. Необхідність переходу від ліквідації наслідків до управління майбутнім через стратегічну адаптивність зумовлює критичну актуальність дослідження механізмів зміцнення національної стійкості (resilience). Основними цілями дослідження є критичний аналіз концептуальних засад випереджального врядування та обґрунтування його механізмів як життєво важливого інструменту зміцнення національної стратегічної стійкості в умовах мінливої динаміки сучасної системи міжнародних відносин. Дослідження ґрунтується на застосуванні загальнонаукових та спеціальних неемпіричних методів. Використано системний підхід для аналізу взаємозв’язку між державними інституціями та зовнішніми викликами. Компаративний аналіз дозволив порівняти моделі реактивного та проактивного управління. Метод дедукції і теоретичного моделювання застосовано для формування архітектури стратегічної стійкості, а сценарний аналіз – для визначення ролі форсайту в державному врядуванні. Доведено, що випереджальне врядування інтегрує три ключові компоненти: стратегічне прогнозування (foresight), мережеву взаємодію та адаптивну спроможність. Встановлено, що національна стратегічна стійкість у системі міжнародних відносин залежить від здатності держави інституціоналізувати «культуру майбутнього» у процеси прийняття рішень. Обґрунтовано, що використання алгоритмів моніторингу слабких сигналів та інтеграція зворотного зв’язку в реальному часі дозволяють трансформувати державну систему з інертної структури в динамічну екосистему, здатну не лише протистояти шокам, а й розвиватися завдяки їм. Концептуалізація випереджального врядування дає можливість переосмислити роль держави на міжнародній арені: від об’єкта впливу глобальних процесів до суб’єкта, що активно моделює власну безпекову траєкторію. Впровадження механізмів Anticipatory Governance є базовим елементом розбудови національної стійкості, оскільки забезпечує інтелектуальну та організаційну готовність до майбутніх криз.

Технології міжнародної безпеки в контексті дилеми безпеки та стратегічної невизначеності

Олександр Юрійович Висоцький — 2026-05-15

Актуальність статті зумовлена загостренням дилеми безпеки в умовах стратегічної невизначеності сучасної міжнародної системи. Мета дослідження: виокремити та систематизувати технології міжнародної безпеки як механізми зменшення невизначеності, підвищення передбачуваності стратегічної взаємодії і трансформації дилеми безпеки з екзистенційної в керовану. У дослідженні застосовано технологічний підхід, що поєднує структурний реалізм, когнітивну теорію сприйняття та інституціоналізм. Наукова розвідка реалізована через п’ятиетапну аналітичну процедуру: діагностика типу невизначеності, формулювання функціональної задачі, опис структури технології, оцінка механізму дії, визначення меж застосування. У результаті ідентифіковано ключові технології управління невизначеністю: стратегічна прозорість та верифікація, інституціоналізований стратегічний діалог, стримування з обмеженою демонстративністю, формування безпекових спільнот, глобальна взаємозалежність. Кожна технологія адресно впливає на конкретний тип невизначеності (інтерпретаційну, матеріальну, процедурну, ідентифікаційну), зменшуючи простір для хибних інтерпретацій та обмежуючи ескалаційні спіралі. У висновках заявлено, що дилема безпеки не підлягає абсолютному усуненню, але може бути трансформована через цілеспрямоване технологічне управління. Запропонована концептуальна модель надає нормативно-інструментальну основу для розроблення зовнішньополітичних стратегій, сприяючи стабілізації міжнародної системи в умовах анархії.

Москвинський світ як джерело імперіалізму

Любомир Володимирович Губицький — 2026-05-15

Мета статті – проаналізувати інтерпретації феномену москвинського світу в історичній ретроспективі та в умовах сучасної глобальної загрози руйнування сталого миру. Методологічним підґрунтям статті визначено міждисциплінарний підхід. У дослідженні явища москвинського світу використовувалися методи аналізу та синтезу, компаративний метод, аналізу історичних джерел, методи культурної антропології щодо тлумачення традицій та поведінки людей. Наукова новизна полягає у спробі комплексного відтворення феномену москвинського світу як політичної, економічної та ідеологічної основи столітнього уярмлення народів і сучасної геополітичної турбулентності. Аргументовано необхідність виправлення багатовікового хибного підходу стосовно нехтування факту перманентної москвинської агресії, не лише воєнної, але також і світоглядної, і правничої. Розглянуто теоретичну модель дестабілізації російської (москвинської) імперської дійсності, що базована на внутрішньому конфлікті усвідомлення начала регресивності, руйнування, некрокульту, антиподу людяності та емпатії. Запропоновано відмовитися від переважаючої практики опису манкуртизації як способу виживання у межах імперської колоніальної моделі. Зроблено припущення, що якісний стрибок у подоланні психологічних слабкостей щодо розриву зв’язків з імперією (відмова від самозаперечення) здатен уможливити формування нових ідей, альтернативних крайнім формам насильницького, терористичного, геноцидного московства. Пропонується зосередити увагу на питанні делегітимізації москвинської колоніальної політики. Обґрунтовано, що деконструкція імперського типу тлумачення історичного процесу державою-агресором уможливить водночас відновити багатоаспектний науковий підхід щодо розвитку уярмлених народів і практично посприяти реалізації права націй на самовизначення.

Міжнародна тематика у науковій і політичній діяльності Михайла Грушевського

Валерій Васильович Ластовський — 2026-05-15

Метою дослідження є аналіз наукових і політичних поглядів відомого українського вченого Михайла Грушевського (1866–1934) на міжнародні відносини в контексті його діяльності. Формування поглядів спиралося на власні історичні дослідження науковця, його особисті спостереження за міжнародними процесами сучасності, існуючі філософсько-політичні концепції розвитку міжнародних відносин тощо. При цьому М. Грушевський дотримувався у своїх ідеях головним чином позицій соціалістичної ідеології. Насамперед його цікавило політичне положення українського народу в сучасному йому світі та його майбутнє. В ідеях вченого спостерігається певний дуалізм, пов’язаний із висловленням як реалістичних, так і ідеалістичних уявлень. Він визнавав роль сили у міждержавних відносинах і водночас відстоював ідею федералізму у союзі із Росією. Значну увагу міжнародним проблемам приділено у публікації «Перспективи нового життя», присвяченій промові американського президента Вудро Вільсона. Найбільш актуальним для післявоєнного світу, із погляду М. Грушевського, стане принцип рівноправності народів і держав. Водночас його втілення може спричинити зростання конфліктів у міжнародних відносинах. Методологія дослідження заснована на принципах історизму, об’єктивності та системності із використанням аналізу, логіки та порівняльного методу. Застосування цих методів дало можливість розглянути фактори впливу на формування політичних ідей М. Грушевського щодо міжнародних відносин. Висновки засвідчують, що погляди Михайла Грушевського відображали в цілому соціалістичний підхід до розуміння міжнародних відносин із відстоюванням принципу рівноправності народів і держав. При цьому його ідеї відтворювали позиції як політичного реалізму, так і політичного ідеалізму.

Когнітивні та поведінкові аспекти міжнародної корупції: аналіз транскордонних мережевих транзакцій крізь призму теорії ігор та інституційних пасток

Наталія Василівна Лікарчук — 2026-05-15

У сучасних умовах глобалізації корупція трансформувалася з локального девіантного явища у складну системну архітектуру, що функціонує на перетині національних юрисдикцій. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю переосмислення антикорупційних стратегій, які традиційно ігнорують ірраціональні когнітивні упередження акторів та стійкість «інституційних пасток». Традиційні правові підходи вичерпують свій ресурс, що потребує залучення міждисциплінарного інструментарію для деконструкції механізмів транскордонної корупційної взаємодії. Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні та моделюванні впливу когнітивних спотворень і стратегічної поведінки суб’єктів на формування сталих корупційних мереж у міжнародному просторі, а також у виявленні умов виникнення рівноважних станів у межах інституційних пасток. Основу роботи становить синтез методів некооперативної теорії ігор (зокрема, модифікована «дилема в’язня») для моделювання стратегічного вибору агентів та інституційного аналізу для детермінації системних обмежень. Також застосовано методи поведінкової економіки (теорія перспектив) для аналізу когнітивної оцінки ризиків і вигоди в умовах асиметричної інформації. Математичне моделювання використано для ілюстрації процесу закріплення корупційних норм як домінуючих стратегій. Доведено, що міжнародна корупція функціонує як самопідтримувана система, де транскордонні мережі нівелюють ризики національного переслідування через розподіл транзакційних витрат. Виявлено, що «інституційна пастка» виникає тоді, коли когнітивні установки агентів інтерпретують корупційну ренту як єдино раціональний механізм мінімізації невизначеності. Встановлено, що в мережевих структурах корупція набуває ознак «рівноваги Неша», де жоден з учасників не має стимулів до зміни поведінки в односторонньому порядку без зовнішнього інституційного шоку. Дослідження підтверджує, що подолання міжнародної корупції вимагає не лише посилення санкційного тиску, а й цілеспрямованої трансформації когнітивних моделей прийняття рішень. Ефективна антикорупційна архітектура повинна бути спрямована на руйнування «мережевої довіри» всередині корупційних кластерів та зміну архітектури вибору, що дозволить вивести систему зі стану стагнаційної рівноваги (інституційної пастки).

Українське громадянське суспільство в реалізації міжнародних адвокаційних кампаній

Алла Борисівна Міщенко — 2026-05-15

Стаття присвячена аналізу суб’єктності українських неурядових організацій в процесі реалізації міжнародних адвокаційних кампаній після початку російської агресії. Громадські об’єднання легітимізували свою участь масштабом активності, різноманітністю інструментарію, креативністю підходів у формуванні впливу на міжнародних акторів, уряди іноземних держав, формування суспільної думки з метою вирішення загальнонаціональних питань. Важливими напрямками стали питання антикорупційної інституалізації після 2014 року, програми посилення санкційної адвокації, багатогалузевої підтримки та фокусування на війні тощо.

Методологічною основою дослідження стали системний метод в розгляді питань адвокації, її механізмів тиску, які дозволили комплексно дослідити специфічні особливості даного процесу міжнародного впливу. Використання порівняльного методу сприяло виявленню відмінностей в реалізації адвокаційних кампаній. Кейс-підхід дозволив підсилити прикладний аспект дослідження, розкривши фактори успіху та ключові результати, які здатні досягати неурядові організації України самостійно або у співпраці з державою для посилення голосу держави закордоном.

Було доведено, що українські громадські організації стали активними гравцями в просуванні порядку денного на міжнародних майданчиках та в системі прийняття рішень іноземними інституціями, через використання найбільш дієвих інструментів: поширення соціально-політичної та економічної аналітики, публічна дипломатія, експертна взаємодія, персоналізація порушень прав людини, санкційна адвокація, масштабні інформаційні кампанії тощо. Відповідно, неурядовий сектор України демонструє сучасні формати міжнародних адвокаційних кампаній, серед яких інституційний елемент (rule‑based) по створенню нових міжнародних механізмів, трибуналу; цифровий елемент (network‑driven) у мобілізації громадян через соціальні мережі й медіа, а також коаліційний елемент (state + civil society), який передбачає партнерство уряду, громадських організацій, аналітиків і діаспори. Така міжвідомча взаємодія довела свою ефективність та може бути імплементована у важливий євроінтеграційний напрямок подальших адвокаційних кампаній України.

Публічна дипломатія посольств у цифровому середовищі

Дмитро Іванович Ткач — 2026-05-15

Актуальність дослідження зумовлена стрімкою трансформацією дипломатичної комунікації в цифровому середовищі, де посольства дедалі активніше використовують соціальні медіа та інструменти штучного інтелекту для взаємодії із закордонною аудиторією.

Метою дослідження є аналіз того, як публічна дипломатія посольств адаптувалася до цифрового середовища, зокрема в контексті інтеграції цифрових технологій у стратегії дипломатичної комунікації.

Методологія дослідження поєднує систематичний контент-аналіз офіційних акаунтів посольств у соціальних мережах (Twitter/X, Facebook, Instagram) за дванадцятимісячний період та порівняльний аналіз їхніх стратегій цифрової комунікації. Кількісні показники – частота публікацій, рівень залученості аудиторії та типологія контенту – кодувалися й оцінювалися за структурованою аналітичною схемою. Додатково проведено desk-дослідження інституційних документів і політичних заяв для виявлення офіційних пріоритетів цифровізації.

Результати свідчать, що посольства, які застосовують генерацію контенту на основі ШІ та таргетування аудиторії за допомогою даних, демонструють значно вищі показники залученості, порівнюючи із тими, що послуговуються традиційними інформаційними підходами. Висновки підтверджують гіпотезу про те, що цифрова готовність безпосередньо корелює з ефективністю публічної дипломатії.

Значущість дослідження полягає у формуванні доказової бази для оцінювання ефективності цифрової комунікації посольств, що може бути використано як у програмах підготовки дипломатів, так і в національних стратегіях цифровізації міністерств закордонних справ.