Міжнародні відносини: теоретико-практичні аспекти

Великі і малі держави: асиметрія відносин

Ігор Петрович Дерев’янко — ср, 26 чер 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджено асиметрію відносин між великими і малими державами. Асиметричні відносини є ключовими для розуміння міжнародних відносин, оскільки збройна агресія РФ проти України актуалізувала і висунула на передній план глобальної політики асиметрію через різницю в матеріальних можливостях двох країн. З’ясовано, що великі і малі держави, які перебувають фактично на діаметрально протилежних полюсах ієрархії міжнародних відносин і суттєво різняться своїми характеристиками, формують відносини крізь призму асиметрії. Саме малі держави є однією із найслабкіших ланок у ланцюгу асиметричних відносин. Метою статті є концептуальне осмислення сутності асиметрії між великими і малими державами, визначення її особливостей та наслідків для обох сторін. Методологічну основу наукового дослідження становлять традиційні методи, характерні для вивчення міжнародних відносин і світової політики. Метод історичних аналогій дозволив наблизити теоретичні висновки до об’єктивної реальності та досягнути поглибленого розуміння суті асиметричних відносин. Крім того, в рамках роботи використовувався системний підхід, який дозволив розглянути окремі характеристики і рівні асиметрії міжнародних відносин. Також при дослідженні сутності асиметрії між великими і малими державами був використаний метод аналізу та синтезу. Наукова новизна дослідження полягає у розгляді відносин між великими і малими державами крізь призму асиметрії. Наголошено, що у ситуаціях, коли масштаби влади різні, між великими і малими країнами виникає «асиметрія уваги» через відмінності в силовому потенціалі та впливі. Важливо зазначити, що в рамках ієрархічних взаємозв’язків асиметрія як нерівність сил і статусів розглядається як нормальне явище, яке слугує підставою для домінантної легітимності.

Європейська політика безпеки та оборони: стратегічні аспекти співробітництва України з ЄС

Наталія Іванівна Земзюліна, Вікторія Олександрівна Кірєєва — ср, 26 чер 2024 00:00:00 +0300

Мета дослідження – аналіз досвіду країн Європейського Союзу у здійсненні оборонно-стратегічного менеджменту та механізмів інтеграції України у військову систему Європи, що є вкрай актуальним на сучасному етапі європейської інтеграції нашої держави. Методологічними інструментами наукової розвідки є системний підхід, який дав змогу глибше пізнати сутність міждержавної військової комунікації; міждисциплінарний підхід, що дозволив проаналізувати взаємодію країн регіону крізь призму інтересів й очікувань зацікавлених структур. Нормативно-ціннісний метод сприяв розумінню позитивного сприйняття мешканців Європейського Союзу військової інтеграції, формуванню політичних цінностей; структурно-функціональний метод показав інструменти інформаційної підтримки євроінтеграційних процесів у сфері оборони як єдиної безпекової системи в регіоні. Методологічною основою дослідження є праці вітчизняних і закордонних фахівців із питань безпекової ситуації в Європі, офіційні документи ЄС, сайти офіційних установ, аналітичні записки експертів.

У статті досліджуються особливості побудови і функціонування комплексу регіональної безпеки, що склався в Європі. Кардинальна зміна стратегічного середовища безпеки на Європейському континенті вимагає не тільки єднання держав у рамках наявних регіональних об’єднань. Мова про більш конкретні дії і залучення до обговорення порядку денного країн, які безпосередньо впливають на безпеку і стабільність Європи у широкому контексті. Окрема увага приділена особливостям внутрішньої самоорганізації цього простору безпеки, а також факторам впливу середовища на динаміку процесів, що гарантують безпеку регіону. Також проаналізовані сучасна безпекова ситуація, вплив глобальних гравців на безпеку регіону в період відкритої військової агресії Російської Федерації проти України. Закцентовано увагу на різних аспектах безпеки, які є характерними для сучасного глобального світу. Йдеться про економічну, інформаційну, соціальну, а також безпеку в її класичному військово-політичному розумінні. Досліджено регіональний комплекс безпеки як аналітичну одиницю, що являє собою групу учасників міжнародних відносин, процеси в яких настільки пов’язані між собою, що не можуть бути належно проаналізовані та вивчені окремо один від одного. Розглянуто механізми інтеграції України до безпекового середовища Європейського Союзу. Висновок. Зазначені причини стримування військової інтеграції України, а також розкриті теоретичні прорахунки європейської системи безпеки кінця ХХ ст. Аналіз взаємовідносин європейського регіонального комплексу безпеки із третіми державами та іншими комплексами безпеки дозволяє виявити зв’язки між безпековою стратегією і питаннями практичної політики, що домінує на сьогодні.

Еволюція уявлень про міжнародні відносини в українському політичному просторі (друга половина ХVІІ – початок ХХ ст.)

Валерій Васильович Ластовський — ср, 26 чер 2024 00:00:00 +0300

Мета дослідження полягає передовсім у необхідності проаналізувати еволюцію уявлень в українському політичному та науковому середовищі щодо міжнародних відносин, факторів, що впливали на їх розвиток, із можливістю передбачати майбутній світоустрій. У статті визначаються та характеризуються основні етапи розвитку української політичної думки. Окреслюються умови, в яких ідеї розвиваються, і те, в чому проявляється їх особливість та сутність. До творення цих ідей були причетні представники різних прошарків населення – козацької старшини та духовенства спочатку, а пізніше – української інтелігенції. Зауважується на поглядах таких відомих українських політичних діячів, як Григорій Сковорода, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Степан Рудницький та ін. В їх ідеях можна помітити елементи як ідеалістичного, так і реалістичного розуміння міжнародних відносин. При цьому важливим моментом слід вважати, що жоден із представників української науки не намагався створити власну цілісну концепцію саме міжнародних відносин. Навпаки, для кожного з них було важливим показати зв’язок між міжнародним життям та долею України і українського суспільства. Стверджується також, що на українські ідеї вплив мали розвиток інтелектуальної думки у Європі та політичні події, що позначалися на формуванні європейського простору. Методологія дослідження базується на системному підході з використанням логічного та порівняльного методів. Це дозволило проаналізувати погляди багатьох українських політичних діячів і науковців, їх появу у відповідний історичний період та зв’язок із поточною суспільною ситуацією. Висновки дослідження вказують на достатньо складний процес еволюції поглядів українського політичного та наукового середовища в теоретичних питаннях щодо міжнародних відносин, вплив на їх розвиток як внутрішніх, так і зовнішніх факторів.

Проблеми та ризики методології контрфактичних досліджень у міжнародних відносинах

Максим Ігорович Ратніков — ср, 26 чер 2024 00:00:00 +0300

Метою цієї статті є аналіз методів побудови досліджень у політичній сфері міжнародних відносин. Також у роботі розглядаються два підходи до вивчення історичних подій та дій країн на міжнародній арені. Перший підхід наголошує на тому, що відсутність випадку у статистиці не означає, що він не міг мати місце в реальності. Рішення країни та події можуть залишатися недостатньо задокументованими через бажання зберегти конфіденційність, обмежену інформацію або те, що події розвиваються в реальному часі. Цей підхід наголошує на необов’язковій прив’язці до офіційних звітів і статистики. Другий підхід вказує на проблему статистичної зацикленості на конкретних подіях і підкреслює важливість аналізу інших обставин, які могли б вплинути на результат. При цьому дослідники повинні визначити, чому виникла саме така ситуація, а не інша можлива.

За допомогою корпоративного та критичного методу зроблено висновок, що деякі ризики обох підходів включають у себе складність визначення об’єктивності та переконаності в результаті аналізу. Перший підхід може призвести до невпевненості в тому, що сталося, тоді як другий – ставити під сумнів припущення про відповідність випадку. Дослідження порівнюваних випадків часто підкреслює важливість адекватного контролю факторів та встановлення умов для порівняння.

Сутність та класифікація загроз міжнародній безпеці на глобальному рівні

Ірина Юріївна Слюсаренко — ср, 26 чер 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано тексти резолюцій Першого комітету ГА ООН та виокремлено загрози, які згадуються у зазначених документах за період 2014–2021 рр.

Мета роботи – дослідити сутність загроз безпеці, які містяться саме в текстах резолюцій ГА ООН за період від 2014 до 2021 року, а також здійснити класифікацію виокремлених загроз. У дослідженні використано методи аналізу документів, контент-аналізу та класифікації. Загалом проаналізовано 800 документів. Контент-аналіз англомовних текстів резолюцій Першого комітету ГА ООН дозволив виокремити ті документи, які містили контент, пов’язаний із загрозами. Метод аналізу документів дав змогу виокремити загрози міжнародній безпеці та загрози загалом. Метод класифікації уможливив усі загрози класифікувати за визначеними підходами. Виокремлено два підходи до класифікації загроз: за реалістичністю та потужністю. За реалістичністю загрози, про які йде мова в текстах документів, можна класифікувати як реальні та потенційні. За потужністю впливу можна виокремити наступні типи: найбільша загроза виживанню людства; загроза для людства та усього живого на Землі; загроза для людства та виживання цивілізації; загроза людству; глобальна загроза; загроза міжнародному миру та безпеці; загроза міжнародній безпеці, яка посилюється; загроза миру та безпеці; загроза досягненню цілей сталого розвитку; загроза здоров’ю людей та навколишньому середовищу; загроза миру; загроза безпеці; загроза. На основі проведеного аналізу можна стверджувати, що найчастіше в текстах резолюцій Першого комітету ГА ООН як загроза міжнародній безпеці згадується саме ядерна зброя.

Нові маркери у концептуалізації практики українського волонтерства у воєнний період

Євген Володимирович Сірий, Оксана Володимирівна Сіра — ср, 26 чер 2024 00:00:00 +0300

У пропонованому матеріалі акцентується увага на розширенні засадничих сторін явища волонтерства в Україні, які розкриваються в силу обставин, внаслідок латентних модерністсько-трансформаційних змін українського соціуму як із впливом євроінтеграційного чинника, так і з явним радикальним геополітичним чинником – загарбницької війни з боку росії. Особливу увагу приділено новому змісту окремих мотиваційних проявів, ідентичних для України, потребі їх стимулювання, що впливає на характер соціального включення, розширення та поглиблення громадянської ідентичності. У статті використано: загальнонаукові методи порівняння, описовий метод, аналіз, узагальнення; системний аналіз застосовано при концептуалізації змісту волонтерства у нових реаліях, метод порівняння – при дослідженні особливостей волонтерства в Україні і за кордоном, метод аналогії у інтерпретації волонтерства як форми соціального підприємництва для порівняння та пояснення необхідності бракуючих ланок у системі регулювання волонтерської діяльності за різних умов. На підставі теоретичного аналізу, соціальних досліджень було доповнено мотиваційний зміст волонтерства в Україні в умовах викликів війни, особливості його активізації, зміст проблемних чинників його здійснення. Це виявляється у розкритті різних форм самореалізації та самоактуалізації людини в контексті розвитку громадянської ідентичності, патріотизму, доречного громадянського практицизму в екстраполяції до соціального підприємництва як прояву гуманістичної господарської діяльності. Результати цієї дослідницької роботи мають теоретичну значимість для поповнення знання у концептуалізації волонтерської діяльності.

Вплив війни росії проти України на геополітичні та глобальні зміни в світі: соціополітичний дискурс

Інна Петрівна Шевель — ср, 26 чер 2024 00:00:00 +0300

У дослідженні розглядаються різноманітні сторони впливу війни росії проти України, включаючи економічні, політичні та соціокультурні аспекти, геополітичні та глобальні наслідки конфлікту, зміни у структурі міжнародних відносин, розподілі влади та впливі на світовий порядок. Значна увага приділяється аналізу соціополітичного дискурсу, що формується внаслідок війни, включаючи реакцію громадськості, медіа та політичних лідерів.

Війна призвела до суттєвих геополітичних змін. Світова політична карта перетворилася через перерозподіл влади та визначення нових стратегічних інтересів для країн-учасниць конфлікту. Воєнні дії спричинили напруження в міжнародних відносинах, зміни у економічних партнерствах і руйнування деяких міжнародних угод, глобально вплинули на формування громадської думки, медійні наративи та політичні розмови, різноманітні погляди і реакції, які визначають публічний дискурс у різних країнах.

Мета дослідження – надати об’єктивне уявлення про трансформації у світовому порядку та сприяти розумінню ключових викликів, що стоять перед міжнародним співтовариством у результаті цієї геополітичної і глобальної кризи.

Методологія дослідження базується на зіставленні аналітичних матеріалів, емпіричних досліджень, включаючи наукові статті, звіти міжнародних організацій і публікації українських та зарубіжних джерел.

Для досягнення цієї мети використовуються наступні методи: аналіз документів, опитування та інтерв’ю, контент-аналіз медіаматеріалів, економічний аналіз, структурний аналіз міжнародних відносин.

Ці методи дозволяють отримати комплексне розуміння впливу війни росії проти України на світову сцену і соціальний контекст, а також висвітлити реакцію громадськості та політичних інститутів на цей процес.

Висновок полягає в тому, що війна росії проти України має значущий вплив на геополітичну карту світу та глобальні відносини. Вона створює нові виклики для міжнародної співпраці та визначає перспективи міжнародного порядку. Зокрема, соціополітичний дискурс, сформований цією війною, визначає обговорення та рішення, які впливають на суспільство і політику в цілому. Результати дослідження можуть слугувати основою для подальших аналізів та прийняття стратегічних рішень у сфері міжнародних відносин і конфліктів, а також вони дають глибоке уявлення про вплив конфлікту на світову політичну карту та соціокультурний ландшафт.

Геокультурні трансформації українців у процесі європейської інтеграції

Алла Борисівна Міщенко, Анастасія Вікторівна Пугач — ср, 26 чер 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню геокультурної трансформації українців, яка відбулася протягом років незалежності щодо зовнішньополітичного курсу розвитку держави. Було визначено, що європейська інтеграція набувала актуалізації серед українців у періоди криз, зокрема Помаранчевої революції 2004 року, Революції гідності 2013–2014 років, а також із початком повномасштабної війни Росії проти України у 2022 році, що максимально консолідувало націю до рівня 90 % підтримки вступу до ЄС і НАТО, зруйнувавши усі інші територіальні та ідеологічні відмінності серед громадян. Використовуючи статистичний і порівняльний методи, вдалося виявити політико-інтеграційні події, які суттєво змінили настрої громадян щодо західного вектора інтеграції. Системний метод дозволив розкрити сутність європейської інтеграції не лише як географічне розширення кордонів, правову імплементованість правил чи забезпечення економічного зростання, а й через сприйняття та включення в соціальні практики базових європейських цінностей (рівності, свободи, демократії, верховенства права тощо), визнання і дотримання яких є ключовим для країн-кандидатів.

Для українців все ще характерні ряд пострадянських цінностей і соціальних практик, орієнтованих на колективістську свідомість та етатистську (патерналістську) парадигму державного управління, неунормовані питання верховенства права, гендерної рівності, толерантності. Водночас дослідження останніх років фіксують індивідуалістські настрої та домінування людиноцентричних ціннісних орієнтирів, що наближає та збільшує шанси України на швидку адаптацію до реальності співжиття з європейськими націями. Відповідно, набула підтвердження гіпотеза, що геокультурна трансформація українців можлива за умови усвідомленої зміни соціальних практик у процесі європейської інтеграції.

Українсько-польське сусідство міжвоєнного часу у дзеркалі русинської періодики

Володимир Михайлович Наконечний, Анатолій Дмитрович Ревенко — ср, 26 чер 2024 00:00:00 +0300

Мета статті – з’ясувати специфіку рецепції українсько-польського діалогу русинськими публіцистами у міжвоєнний час. Завданням дослідження є всебічний аналіз проблематики українсько-польських взаємин, представленої на шпальтах часопису «Наш лемко». Дослідницька методологія спирається на звичне для праць з історії науки поєднання принципів (історизму та об’єктивності) і методів (філософських, загальнонаукових та спеціально-історичних) наукової праці. У підсумку відзначено, що різнопланові публікації на сторінках «Нашого лемка» дають можливість сформувати стереоскопічну картину ставлення чиновників Другої Речі Посполитої до українських мешканців Східних Бескидів. Реконструйована нами картина переконливо демонструє цілковите зневажання польською державою громадськими і культурно-освітніми правами лемків, попри задекларовані міжнародні зобов’язання та загальноцивілізаційні засади людського співжиття. Тож чималу повагу викликає смілива громадська позиція редколегії «Нашого лемка» на чолі з головним редактором Юліаном Тарновичем. Ризикуючи власною безпекою і добробутом, безперервно зазнаючи постійно зростаючого цензурного тиску та поліційних переслідувань, співробітники часопису невтомно працювали над плеканням серед своїх читачів почуття загальноукраїнської соборності й етнічної своєрідності. Утверджуючи принципи соціального й національного солідаризму у русинському середовищі, публіцисти «Нашого лемка» доводили історичну стійкість українців у їхній екзистенційній боротьбі із сусідами за право на культурне й політичне самовизначення. Значною мірою завдячуючи їхній жертовній праці, попри розділеність матірних теренів кордонами центральноєвропейських країн та розпорошеність континентами, в наш час лемки є однією з найбільш національно свідомих етнографічних спільнот української нації.

Праксеологія легітимації аутопоезису концепту «штучний інтелект»

Інна Олександрівна Костиря, Олександр Іванович Дікарєв — ср, 26 чер 2024 00:00:00 +0300

Дослідження присвячене актуалізованому в січні 2024 р. в Давосі дискурсу щодо розробки та легітимації штучного інтелекту (ШІ) в трикутнику суперпотуг-інноваторів «США – ЄС – Китай». Феномен ШІ нами розглядається в категоріях когнітивної науки, що обумовлено близькістю, але не тотожністю позиціонування «концепту ШІ» та «поняття ШІ». Констатуємо, що проясненням поняття «ШІ» ще у 1969 р. зацікавилися аналітики Джон Маккарті та Патрік Дж. Хейс. В аналізі використовуємо їх тези про те, що: 1) поняття ШІ має витоки у феномені «інтелектуальних машин» часів Лейбніца; 2) наука про ШІ починається зі статті Тюрінга (Turing, 1950) «Обчислювальна техніка та інтелект» та із ідей Шеннона (Shannon, 1950) про те, як машину можна запрограмувати для гри в шахи (McCarthy and Hayes, 1969, р.463). Концепт «ШІ» позиціонуємо в номінації Товариства робототехніки та автоматизації (IEEE) США в матеріалах «Історія робототехніки: наративи та мережі» (Sabanovic et al., 2015). Наратив тут актуалізується в парадигмі дослідників К. Діндлера та О. С. Іверсена (Dindler and Iversen, 2007, р.232) як «запит на вигадку» (Fictional Inquiry), як техніка проєктування, дизайну майбутнього, що дозволяє «обхід існуючих соціокультурних структур та певного контексту шляхом створення частково вигаданих ситуацій, оповідей та артефактів». Концепт «праксеологія» (praxéologie) нами використано в парадигмі класифікатора наук Луї Бурдо (Bourdeau, 1882), актуалізованого Дж. фон Нойманом та О. Моргенштерном (von Neumann and Morgenstern, 2007) для означення математичної теорії ігор та стратегій. Концепт «автопоезис» (autopoietic) ми розглядаємо в кібернетичній парадигмі X. Матурани та Ф. Варели (Maturana and Varela, 1980), соціокібернетики, праць ряду дослідників (Dignum, 2019; Glaisyer, 2010; Gordon, 2021; Koetse, 2024). Концепт «легітимація» ми розглядаємо: 1. У витоках давньоримської традиції «конституціоналізму» Полібія; 2. У «De legibus» Цицерона, де вони були розвинуті і де легітимність позиціонує необхідність симетрії поведінки владних суб’єктів із вимогами норм закону у формулах «potestas ligitima» та «legitimum imperium» (Cicero, 1841); 3. У тріаді концепцій Лейбніца (Leibniz, 1667): (1) «Scientia generalis» – (2) «Subjectum Juris» – (3) «Politica hermetica» для прояснення ряду питань щодо: 1) ставлення до технічних артефактів; 2) наслідків саморозвитку мереж ШІ; 3) «самовиробництва ідентичності» ШІ в багатовимірному співвідношенні категорій «сущого» та «належного» у формуванні кібернетичної деонтології як синтезу інформаційної етики, як сущого та інформаційного права, як належного в аутопоезисі; 4. Концепті Азімова «роботіка» та змісті його 3-х законів для роботів; 5. Парадигмі ООН у документі «World 2005 Robotics Report (Abu-Shaqra, 2014, p.94). «Politica hermetica» ШІ розглядається в парадигмі Т. Джордана (Jordan, 1999) про те, що ми є свідками становлення кібервлади (technopowe) нової мереженої еліти (адхократів та нетократів), що: 1) на рівні індивідів проявляється через плинність ідентичності, переосмислення ієрархій та потоків інформації у формі кіберполітики (cyberpolitics); 2) саме технічне середовище визначає природу та межі віртуальних спільнот і особистостей; 3) техновлада виражається в домінуванні (domination), особливо з боку нової еліти, включаючи корпорації, які володіють кібернетичними знаннями (cybernetically proficient corporations), хакерів і уряди.

Міжпарламентське співробітництво: принципи, виклики та перспективи

Дар'я Сергіївна Лікарчук, Сулейман Увайсович Карасаєв — ср, 26 чер 2024 00:00:00 +0300

Дослідження спрямоване на аналіз міжпарламентського співробітництва із погляду його принципів, викликів та перспектив. Основною метою є розкриття провідних принципів, які керують таким співробітництвом, ідентифікація посталих перед ним викликів та аналіз потенційних перспектив для зміцнення співпраці між парламентськими органами. Дослідження використовує комплексну методологію, об’єднуючи огляд літератури, кейс-стаді та інтерв’ю із ключовими зацікавленими сторонами, що беруть участь у міжпарламентському співробітництві. Комбінується якісна і кількісна інформація для надання комплексного розуміння предмета. У статті надано цінні висновки щодо поточного стану міжпарламентського співробітництва, висвітлено успішні приклади та сфери, які потребують вдосконалення. Результати представляють погляд на дотримання принципів, характер викликів та чинні перспективи для покращення співпраці між парламентськими структурами. Виявлено, що, хоча деякі принципи міжпарламентського співробітництва вже закріплені, існують виклики, такі як політичні розбіжності та процедурні складнощі. Однак перспективи у формі технологічних досягнень і спільних глобальних проблем можуть сприяти збільшенню співпраці. Дослідження полягали в наголошенні на важливості вирішення викликів і використанні визначених перспектив для зміцнення міжпарламентського співробітництва. Надаються рекомендації щодо покращення ефективності наявних механізмів та розроблення нових каркасів для підвищення загальної ефективності такої співпраці. Це дослідження є внеском у наукове розуміння міжпарламентського співробітництва і надає комплексний аналіз його принципів, викликів та перспектив. Висновки мають практичні наслідки для політиків, вказуючи шляхи подолання труднощів і максимізації потенціалу парламентської співпраці у розв’язанні глобальних проблем. Наукова розвідка слугує цінним ресурсом для вчених, політиків і практиків, зацікавлених у покращенні міжпарламентських відносин.

Міжнародні стратегії протидії корупції: сутність та ефективність комунікативного підходу

Наталія Василівна Лікарчук — ср, 26 чер 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена вивченню ролі комунікативного підходу у впровадженні та здійсненні міжнародних стратегій протидії корупції, аналізує основні аспекти сутності корупції та висвітлює ключові елементи міжнародних стратегій, спрямованих на боротьбу із цим явищем. Авторка статті зосереджує увагу на важливості комунікативного підходу як ефективного інструменту у протидії корупції. Зокрема, розглядається роль ефективної комунікації у процесі формування глобальних стратегій та підходів до боротьби з корупцією, які слугують створенню сприятливого середовища для реформ та вдосконалення системи управління. Стаття висвітлює також практичні аспекти використання комунікативного підходу на міжнародному рівні у контексті боротьби з корупцією. Надаються приклади успішних стратегій та проєктів, де ефективна комунікація виявилася ключовим фактором у досягненні поставлених цілей.

Загальний висновок статті підкреслює важливість інтеграції комунікативного підходу у міжнародні стратегії протидії корупції і його потенційну ефективність у створенні та утриманні систем, що призначені для запобігання та припинення корупційних практик. Стаття служить важливим внеском у розуміння та розвиток міжнародних підходів до боротьби з корупцією з використанням комунікативних стратегій. Авторка аналізує використання медіа, громадськості та інших комунікаційних інструментів для впливу на свідомість суспільства та формування позитивного ставлення до боротьби з корупцією. Окрема увага приділяється розробленню ефективних комунікаційних стратегій для залучення різних зацікавлених сторін, включаючи уряди, міжнародні організації, громадянське суспільство та бізнес-сектор.

Стаття також розглядає виклики і перешкоди, з якими можуть стикатися міжнародні організації та країни при впровадженні комунікативних стратегій протидії корупції. Особлива увага приділяється аспектам культурної специфіки та національного контексту, які можуть впливати на ефективність комунікаційних зусиль.

Домінанти збереження та розвитку людського потенціалу в умовах турбулентності глобального світу

Оксана Іванівна Тулай, Наталія Іванівна Карпишин, Богдан Володимирович Ференс — ср, 26 чер 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджено сучасні тенденції людського розвитку та проаналізовано Топ-10 країн за рейтингом індексу людського розвитку. З’ясовано, що прогресивні країни світу докладають чимало зусиль для втілення в життя концепції людського розвитку, про що свідчить постійне зростання індексу людського розвитку (ІЛР) з 1990 року. Однак пандемія COVID-19, яка негативно вплинула на людський розвиток, показала неготовність і вразливість сучасного суспільства до невідомих глобальних викликів. Мета статті – дослідження динаміки і складових індексу людського розвитку в країнах світу та окреслення актуальних векторів сучасних урядових політик щодо людського розвитку в умовах невизначеності й ризиків глобального світу. У статті використано метод критичного аналізу наукової літератури, який дозволив вивчити концепцію людського розвитку і оцінити методологію його розрахунку. Методи аналізу, синтезу і порівняння було застосовано при визначенні динаміки ІЛР та його складових у Топ-10 рейтингових країнах світу. Метод системного аналізу дав змогу глибше вивчити об’єкт дослідження у сукупності різних факторів, що впливають на людський розвиток. Наукова новизна статті полягає в тому, що проаналізовано сучасні тенденції людського розвитку та окреслено домінанти його збереження в умовах глобальної невизначеності. Висновки. З’ясовано, що для країни недостатньо мати високе значення такої складової ІЛР, як ВНД на душу населення, а потрібне всебічне зростання всіх компонентів людського розвитку, особливо тих, що стосуються освіти та здоров’я населення. Наголошено, що новий комплекс невизначеності, який виник у сучасному глобальному світі внаслідок кліматичної кризи, технологічних змін та зростання поляризації в суспільстві, несе особливу загрозу людському розвитку. У цьому контексті актуальними мають стати політики, зосереджені на інвестиціях, страхуванні та інноваціях, які допоможуть державам і населенню зорієнтуватися в час невизначеності.